В часи СРСР «особливі діти» перебували в ізоляції. Мало хто забирав їх з пологового будинку, в наслідок цього діти тинялися з одного інтернату в інший, поки не потрапляли у «спецустанови для нездібних». Зараз ситуація змінилася. Дітей з синдром Дауна називають «сонячними», від них все рідше відмовляються, їм все більш приділяють інтересу у суспільстві. Яка ситуація з освітою в Одесі? Читайте далі на
Перший раз у перший клас
В Одесі малюки з синдромом Дауна навчаються в спецшколі №75. Це «звичний» шлях для опікунів «особливих дітей», його рекомендують держслужбовці та викладачі, коли виникає питання про вивчення. Також недавно дітей почали вчити інклюзивно – у нормальних дитячих садах, школах або ж закладах для людей з вадами зору.
Є навчальні заклади і в інших районах Одеси, які відкрили свої двері для цих учнів. Але все з однією умовою – клас відкривається у разі, якщо збереться 3 особливих малюка. Даний прецедент, а ще безліч документів, які потрібно зібрати опікунам, роблять дорогу до навчального закладу для цих діток абсолютною проблемою, з супутніми образами і нерозумінням.
Пропуском у середній навчальний заклад для малюка з синдромом Дауна вважається довідка з медико-педагогічної комісії, яка виносить вердикт, чи має можливість малюк навчатися нарівні з нормальними дітьми. Слідом за тим у департаменті освіти зобов’язані кваліфікувати середній навчальний заклад, у якій відкриється інклюзивний клас. Далі вже він зобов’язаний утворити подібний клас, приготувати вихователя, оснащувати класну кімнату, найняти на роботу логопеда, помічника вчителя і соціолога.
У школі №71 розповідають, що коли на одному із зібрань оголосили, що в класі стануть навчатися троє хлопців з синдромом Дауна, то деяка кількість батьків забрали власні документи про зарахування, ухваливши, що це буде перешкодою для навчання їхніх дітей.
Мінуси сучасної освіти в Україні
Ще один мінус інклюзивної освіти – недоступність методичної бази для вчителів. Вихователям в буквальному сенсі доводиться починати з чистого аркуша і підходити методом проб і промахів. Також має місце абсолютна недоступність інклюзивної освіти у маленьких містечках і селах. Це змушує сім’ї з особливими дітьми переїжджати в обласні центри, де цим дітям і їхнім опікунам можуть посприяти.
У разі університетів, то зараз в Україні немає мотивованих програм для їх забезпечення спеціальним обладнанням, в тому числі і для навчання учнів з особливими фізіологічними потребами, але без інтелектуальних і психологічних порушень. Інститути автономно обживають пандуси, закуповують літературу і комп’ютери, допомагають батьки і волонтери. Але найчастіше запит на вивчення особливого малюка отримує відмову якраз через неможливість гарантувати йому зручний процес вивчення.
Малюки, яким зараз вже по 20 років, свого часу не мали тих можливостей, які є у сьогоднішніх дітей. Не було в тому числі й інформації про те, як цих дітей вчити і розвивати. Вони майже все втратили у дитинстві, у наслідок цього зараз більшу частину часу проводять у своїх оселях. У тих, хто підростає тепер, більше шансів соціалізуватися і стати самостійними.