Наприкінці 18 століття, внаслідок російсько-турецької війни, Російська імперія приєднала до себе значну кількість земель у Північному Причорномор’ї. Але приєднання – це лише частина процесу. Безлюдний край потребував заселення людьми та розвитку. Своїми силами імперія цього зробити не могла, заважало кріпацтво, що не давало можливості селянам переміщатися вільно.
Було ухвалено рішення про залучення в ці землі іноземців – ремісників і хліборобів, які бажали через різні причини залишити свої будинки й шукати притулок на чужині. Їм надавалося право самоврядування, свобода віросповідання, було гарантоване збереження національних традицій. Також було передбачено виплату допомоги для первинного облаштування, на той час чималої, що діяла до 1810-го року. Більше на odesa.one.
Початок створення німецьких поселень
Мешканці роздроблених німецьких земель, що постійно воювали, виявили великий інтерес до можливості переселення у мирні та благодатні землі на березі Чорного моря.
Перші з них прибули до Дубоссарського карантину в 1803-му році, потім вони переїхали до Одеси, звідки навесні 1804-го року були розселені в найближчих до міста областях, у новостворених колоніях.
Початок життя колоністів у нових землях був надзвичайно важким. Не було нічого, навіть пошти, щоб надіслати листа рідним. Все необхідне доводилося виробляти самім. Сіяли льон, щоб зробити тканину для одягу. Обробляли шкіру, щоби зробити взуття. Вирощували зерно, щоб зробити борошно та хліб. Самі будували собі будинки.
Але все ж таки, попри труднощі, фізичну втому і хвороби, німці поступово розвивали свої колонії. Гросслібенталь, Кляйнлібенталь, Александерхільф, Люстдорф – назви ці з’явилися навколо Одеси у 1804-1805 роках.
Німецька працьовитість, акуратність, а також особливий правовий устрій колоній дозволили за порівняно невеликий термін зробити поселення цілком благополучним. Кожній колонії видавався земельний наділ, вона ставала його власником. Частина наділу залишалася спільною власністю колонії, інша розподілялася між колоністами на особисте користування. Такий “сімейний” наділ був неподільний, його не можна було продати. Передавався у спадок лише одному з прямих нащадків. Причому кандидатура спадкоємця розглядалася на загальних зборах і затверджувалася лише в тому випадку, якщо громада визнавала його дбайливим та працьовитим господарем.
Усі справи громади вирішував Мирський суд: обирав старосту, писаря, розглядав скарги, необхідність будівництва шкіл, церков, доріг, інші питання. До місцевого російського начальства зверталися лише з крайніх випадків. Від цього начальства до колоній прикріплювався доглядач, який спостерігав за правильністю організації життя колоністів.
Діяльність колоністів у сільській місцевості
Налагодивши побут, колоністи бралися за доброустрій та розвиток. Результати цього процесу навіть зараз, через багато років, виглядають дуже переконливо.
Ось приклади діяльності німецьких поселенців. На початку 19 століття в степах Причорномор’я з’явилися тонкорунні вівці. Вони були доставлені у кількості близько трьох тисяч голів німецьким вівчарем Міллером. Поява їх дала початок вівчарству у регіоні. “Колоністська” корова в Новоросії також з’явилася завдяки німцям. Вона була здатна рясно давати молоко в мало сприятливих степових умовах.
І навіть у 60-ті роки 19-го століття, коли скотарство в цьому краю почало занепадати, а ціни на хліб зростати, німецькі колоністи зуміли швидко пристосуватися, розширюючи площу посівів і переходячи на передові способи обробітку землі.
Це був не єдиний вид діяльності сільських поселенців. Виробництво вина, меду, цегельні, броварні, олійниці – ось далеко не повний перелік того, чим займалися вихідці з німецьких земель. Мабуть, не було у Росії тих часів більш-менш значного виду діяльності, у якому б німці не брали участі. Вони будували млина, займалися розведенням коней, виробництвом сукна. Свою продукцію колоністи продавали на ярмарках, які самі організовували, а також вивозили її в інші губернії.
Німці-промисловці та німці-торговці
Перші каравани поселенців мали у своєму складі чимало представників ремісничих спеціальностей. Герцог Рішельє зазначав, що завдяки їхній майстерності в будинках одеситів стали з’являтися гарні меблі, на вулицях – відмінні карети. Німці, як народ працьовитий і тихий, зізнавалися у невеличкій тоді ще Одесі найкращими ремісниками. Це зізнання вони зберігали довгі роки.
В початковий період Одеса залишалася переважно містом торговців. Промисловість розвивалася слабко. Причиною цього був недолік і дорожнеча вугілля, яке доставляли сюди з Англії, а також відсутність прісної води. Але німці й в цих умовах робили все для того, щоб розвинути невеликі промислові підприємства, що вже існували у місті, вкладаючи в них свої гроші. Поступово питання нестачі води та палива було вирішено, і це послужило поштовхом до значного збільшення виробництв, основу яких також складали іноземні капітали, зокрема й німецькі. Різноманітність їх вражає. Пивоварні, ливарні заводи, меблеві фабрики, миловарні, виробництво лаків, фарб та асфальту, ювелірні майстерні, пароплавства, підприємство з консервування продуктів, друкарні. Завод Йоганна Гена, який виробляв сільськогосподарське обладнання, був найбільшим у регіоні. Його продукція відмінної якості та багатого асортименту була відома не лише на півдні Росії, а й у Європі.
Цікавим видається підприємство Белліно-Фендеріха. Почавши свою діяльність у середині 19-го століття як звичайна майстерня, до 70-х років воно розпочало будівництво невеликих суден, а до кінця 80-х уже мало свій елінг, суднобудівний цех та 45 побудованих пароплавів!
Завдяки німецьким колоністам із поселення Люстдорф в Одесі з’явився перший електричний трамвай.
Велику участь брали німці також у розвитку торгової справи в Одесі. На той час у місті було заведено будувати гостинні ряди, торгівля в яких велася на постійній основі. Зокрема, Олександрівський проспект скрізь складався з таких рядів. Був там і Німецький. Німці засновували також свої торгові будинки. Один з них, що належав Вагнеру, займав цілий квартал по Катерининській й був деякий час найбільшим у місті, з великою кількістю торгових крамниць, банком та кредитною установою.
На завершення цього короткого огляду хочеться відзначити той факт, що за часів зростання та становлення нашого міста німці й українці здебільшого один з одним ладнали, їхні стосунки визначалися взаємовигідними умовами та добросусідством. Так було до початку Першої світової війни. Надалі доля німецьких поселенців змінювалася, й не завжди на краще, аж до необхідності рятувати своє життя за радянських часів.