Млин Вейнштейна: одеське підприємство зі світовим визнанням

В Одесі у слова “млин” склався топонімічний ореол. На територіях, які розташовані на південному заході міста та ближче до його центру, колись крутилися десятки вітряків. Це явище пізніше дало назву мікрорайонам Ближніх та Далеких млинів. Більше на odesa.one.

До 1884 р. вітряки припинили своє існування, а на зміну їм прийшли парові – потужніші й продуктивніші.

З кінця 1840-х років одеські підприємці поступово почали використовувати парові двигуни. Особливо вони припали до душі тим, хто працював у сфері перероблення зерна та виробництва борошна. У місті були відомі імена С. Яхненка, А. Бродського, Л. Інбера. Ці люди володіли млинами, на яких з’являлося борошно високої якості, брали участь у національних та міжнародних виставках. Були навіть такі, звідки білий продукт надходив за кордон, у тому числі на замовлення королівських сімей.

Млинарське містечко на Пересипі

У 1867 р. на вулиці Московській, у промисловому районі Пересипу, майже на березі моря з’явився паровий млин фірми “Еммануїл Вейнштейн та сини”. Під будівлю млина Е. Вейнштейна, небаченої до того часу висоти в 7 поверхів, була відведена ділянка, окреслена вулицями Московська, Лісова та Ливарна.

Її корпус було зведено за проєктом знаменитого архітектора Бернардацці, того самого, який був автором готелю “Бристоль” (“Червоний”), будівлі Нової біржі (філармонія) та багатьох об’єктів Одеси.

Нове підприємство було устатковане на зразок угорських млинів високого помелу. Його проєктна потужність становила 2 тис. пудів на добу. Це була фірма з розгалуженою інфраструктурою, що включала будівлі для різних відділів, нафтосховища, склади, стайні. Невелике борошномельне містечко розташовувалося за двома адресами: Московська, 20 і 22.

Перший власник млина Еммануїл Ісаакович Вейнштейн, на жаль, не зміг довго керувати підприємством, оскільки помер за короткий час.

Новим власником млина став молодший син Григорій (1860-1929), який здобув пристойну освіту в Петербурзькому технологічному інституті (1882). Це був єдиний виш, який готував інженерів-мукомелів того часу.

Поступово набравши обертів, млин на Московській став найбільшим в Одесі, а через деякий час опинився серед кращих млинів світу, що випускали продукцію найвищої якості.

З кожним роком зростав збут продукції. Борошно Вейнштейнів постачалося до Петербурга, Москви, на Кавказ і навіть на Далекий Схід. Споживачами сировини із пшениці стали Франція, Туреччина, Німеччина та багато інших країн.

Такий розмах дозволяв компанії займатися постійною оптимізацією виробництва, закупівлею нового обладнання. На 1914 р. продуктивність млина склала 3 500 тис. пудів.

Згодом млин Вейнштейна став одним із найбільших містотвірних підприємств. На початку 20-го століття його штат становив п’ятсот осіб. З огляду на те, що багато працівників мали великі сім’ї, підприємство забезпечувало кілька тисяч людей.

Підготовка своїх фахівців

1893 року, бачачи зростання підприємства, Григорій Вейнштейн задумав навчати спеціальності інженера з перероблення борошна одеську молодь. Він же став засновником школи, збудувавши у 1894 році на свої кошти спеціальні приміщення. Школа, забезпечена необхідним обладнанням, розпочала роботу у 1902 році, а її фінансове утримання взяла на себе Рада у справах борошномелів. Роботу щодо організації навчального процесу доручили відомому спеціалісту В.С. Кнаббе, який у квітні 1902 р. переїхав до Одеси.

Офіційне відкриття школи відбулось 20 жовтня 1902 року. Заняття проводилися з 20 дисциплін. Особлива увага приділялася вивченню спеціальних дисциплін: борошномельній справі та зернознавству.

У травні 1904 року школа підвищила свій академічний рівень. Депутати російського парламенту ухвалили Закон, відповідно до якого школа стала технічним училищем млинарського профілю з чотирирічним терміном навчання. Щоб уявити значущість цього рішення, досить сказати, що училище Вейнштейна по суті прирівняли до університету. Різниця була в тому, що у ньому давали технічну освіту.

Підвищення статусу навчального закладу дозволило збільшити набір учнів з 30 осіб, що прийшли вчитися в 1902 році, до 150, яких прийняли через 8 років.

У роки Радянської влади училище було перетворено на Одеський політехнікум технології зерна та борошна.

More from author

Андрій Воронін – одесит, який встиг пограти у Бундеслізі, «Ліверпулі» та за збірну України

Напевно, кожен хлопчик з дитинства захоплюється якимось спортом. Найчастіше обирають футбол, але не кожному вдається досягти в ньому успіху на професійному рівні, адже конкуренція...

Історія та життя Одеського політехнічного інституту

Вік живи — вік учись. Як часто ми чули цю фразу від батьків у дитинстві. Але де навчаться після школи? Це питання ламало голову...

Як одеситка Еліна Світоліна вписала своє ім’я в історію світового тенісу

Напевно, кожен з вас захоплюється якимось спортом, а коли ви бачите на турнірі гравця зі свого міста або країни, то починаєте вболівати за нього...
.,.,.,.